Друк
Перегляди: 5194

Голова правління Товариства «Знання»України, доктор філософських наук, професор Кушерець В.І.

Філософія як життя розуміюче

Ідеологема «Філософія як життя розуміюче» стосується перш за все всієї філософії відомого вченого зі світовим ім'ям – академіка, професора, директора Інституту філософії АН УРСР з 1968 року, декана філософського факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, Президента Товариства «Знання» України Володимира Ілларіоновича Шинкарука, способу його думання, його системного підходу до вираження цілісного знання.

Саме він одним із перших не лише наситив наше поле свідомості такими інструментами думання, категоріальною мережею, поняттями, якими користувалися видатні філософи світу ХХ століття (К.Ясперс, М.Гайдеггер, Г.Гадамер, Ж.-П.Сартр, Ю.Хабермас та ін.) відповідно до сучасного стану розвитку людства, але й зробив філософію по-справжньому українською, з думанням по-українськи.

Категорично не згоден із загальним висновком доктора філософських наук Петра Кралюка, висловленими ним в опублікованій (треба ж таке!) напередодні 85-річчя від дня народження видатного нашого вченого про начебто «злиденність» української філософії. У статті «Доля «єдино правильного» вчення» (газета «День», 12-13 квітня 2013 р.) П. Кралюк пише: «В Україні ці рамки (філософської думки – прим. авт.) взагалі виявилися звуженими, порівняно з іншими регіонами СРСР. Адже до України була найбільш пильна увага збоку радянського імперського центру. Будь-які прояви вільнодумства тут відразу присікалися. Якщо бути об'єктивним, то професійні філософи радянської України не відзначалися особливим вільнодумством. І відверте дисидентство серед них це, радше виняток, аніж правило... Їхня філософія, якщо дистанціюватися від окремих персоналій та явищ, не була українською, і справа не тільки в тому, що ці філософи, як правило, не користувалися українською мовою (хоча це теж має велике значення). Здебільшого мовою їхнього філософствування була російська. Остання панувала на філософському факультеті Київського університету, в стінах Інституту філософії. Нею переважно видавалася філософська література...». Це стверджує П.Кралюк.

Здавалося б, П.Кралюк далі пом'якшить таку категоричність тим, що В.І. Шинкарук чимало лекцій читав українською, вів українською наукові конференції, публікувався в україномовній пресі, чому я сам свідок, тощо. Однак, очікуваного не пощастило прочитати. Натомість такий «значний внесок», на який зважився П. Кралюк, полягає в тому, що «Професійну філософію радянської України важко назвати українською за своєю суттю...», є помилковим.

Чому цей присуд П .Кралюка, на мою думку, неправильний? А тому, що українська філософія, особливо з другої половини ХХ століття зокрема, філософські відкриття В.І. Шинкарука та його послідовників, знайшли гідне місце у вітчизняній культурі та філософській науці. Київська світоглядно-гуманістична, антропологічна філософська школа визнана у нас і за кордоном. Багато в чому завдяки діяльності В.І. Шинкарука, який сприяв різкому повороту до вільнодумання та густомислення, до створення філософських структур, які забезпечили цей поворот перманентним та невідворотним.

Спочатку на цьому філософському просторі академік В.І. Шинкарук закладає в українській філософії традиції, які стають перспективними та плідними, як у розвитку українського мислення, так і в створенні світового філософського дискурсу, на основі просування українських смислів.

З П.Кралюком можна погодитися, що утиски в Україні на науку, якщо вона шукала нові повороти, піддавалися критиці, остракізму. Особливо коли секретарем ЦК КПУ по ідеології був горезвісний В.Маланчук, але тим цінніше, що навіть вимушено «визнаючи» «помилки», учені розвивали філософію, визнанням чого стало обрання директора Інституту філософії АН УРСР П.Копніна директором Інституту філософії АН СРСР, обрання критикованого місцевою владою академіка АН УРСР В.Шинкарука членом-кореспондентом АН СРСР та й неофіційний престиж Київської філософської школи, до заснування і розвитку якої були причетні П.Копнін і В. Шинкарук.

Так, ми не забуваємо, що В.І. Шинкарук вступив у предметну філософську діяльність, коли багато було заідеологізовано, коли посилювався вплив догматичної лінії. Це в той час, коли «прибирали», знімали, звільняли за найменший проблиск власної оригінальної думки, коли разом з генетиками знищували весь напрямок розвитку такої науки, як генетика.

В.І. Шинкарук якраз був таким філософом, який не боявся оригінально мислити сам і підтримував у цьому інших. Така позиція сприяла оновлюванню і осучасненню української філософії. Його кредо «істину знаходять тоді, коли мають свободу, щоб її шукати», було тим криголамом, який прокладав шлях через океан зледенілих догм. Все це, завдячуючи своїм природним і виробленим життям властивостям. Всередині себе він і мав ту неубієнну внутрішню свободу, яка прагне до істини. І пошуку істини він присвятив все своє життя.

Нагадаймо і те, що початок професійної діяльності В.І. Шинкарука співпав із початком відкритої боротьби проти догматизованої теорії відображення, яка, власне, вела до деградації самого марксизму. Один з тих, хто розпочав боротьбу з цим догматизмом був Е.Ільєнков – аспірант філософського факультету Московського університету. Його матеріалістично-філософською крамолою була ідея сходження від абстрактного до конкретного, коли спочатку існує абстрактне, а конкретне з'являється в кінці пізнавального процесу. На філософський факультет МГУ «налетіла» комісія із ЦК КПРС. В результаті Е.Ільєнков став «кандидатом в не кандидати» (його дисертацію не затверджували кілька років поспіль).

Хто ж захищав Е.Ільєнкова, причому відкрито? Поряд з підтримкою московських колег, аспіранта А.Зінов'єва, докторанта П. Копніна, тоді молодих філософів, а нині відомих Г.Батіщева і В.Лекторського, серед українців були теж ще молоді В.Шинкарук, і В.Іванов та інші. До цієї когорти прикріпили назву-штамп «гносеологи».

У Києві В.І. Шинкарук концентрує свою увагу на магістральних напрямках, розробляючи такі теми, як «Предмет та завдання історії філософії як науки», «Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля», «Розвиток філософської думки в Стародавньому Китаї» та ін. Він глибоко і ґрунтовно досліджує Канта, буквально «розбирає» його праці за параграфами, розділами і показує глибокий сенс всього того, що останній досліджував. Він керувався давньою українською мудрістю: можна дивитися далеко вперед, коли дивишся глибоко в минуле.

Тоді це було дуже важливо, адже в філософії на новому етапі розвитку суспільства формувалися реальні проблеми, якими можна й потрібно було займатися. Все це надзвичайно захоплювало філософську молодь. З'явилося зразу ж багато учнів, які власне й заповнили і філософський факультет Київського державного Університету, де В.І. Шинкарук був деканом, та Інститут філософії АН УРСР - після того як в 1968 р. він його очолив.

Звичайно, значна на той час роль в поступі української філософії належала директору Інституту філософії АН України (з 1968 до самої смерті –директор Інституту філософії АН СССР) і П.В. Копніну, який почав здійснювати гносеологічний поворот від вульгарного онтологізму у філософії. Остаточно, за активної участі В.І.Шинкарука, перемагає розуміння, що призначення філософії – це не просто роз'яснення чергових Постанов ЦК КПСС, а самостійна і поважна сфера знання, яка важлива для розуміння людини, науки, культури, суспільства загалом.

Філософія не є щось зовнішнє по відношенню до науки. Це - рефлексія, роздуми людини над її життям і діяльністю. В Україні утверджується особливий вид пізнавальної діяльності абстрактно-логічний, як спосіб обґрунтування наукового знання. Він поширюється на всю радянську філософію та філософію східно-європейських країн.

Наукові і людяні стосунки між В.І. Шинкаруком і П.В. Копніним найповніше характеризує визначення як співпраця філософів, які дбали про саморозвиток і розвиток науки. Так, В.І.Шинкарук був рецензентом та відповідальним редактором усіх п'яти монографій П.В.Копніна (навколо останньої було влаштовано ідеологічними структурами КПУ справжній ідеологічний шабаш), рецензентом етапної колективної монографії «Логіка наукового дослідження» під редакцією П.В. Копніна та М.В. Поповича. У свою чергу, П.В.Копнін був опонентом докторської дисертації В.І.Шинкарука.. Започатковуючи і розвиваючи антропологічний поворот в українській філософії, В.І. Шинкарук солідаризувався з копнінівським визначенням предмету філософії як «пізнання людини в її тотальності та проекції у майбутнє».

Зрозуміло, що назване визначення предмету філософії не було суголосним із заідеологізованою добою. Як вихід за рамки офіціозу сприймалося також звернення В.Шинкарука до проблем світогляду людини і світу, світорозуміння та світовідчуття. Водночас це звернення відкривало нові тематичні горизонти, давало змогу аналізувати буття в усій його об'ємності, так і стверджувати те, що було і є надзвичайно важливим для пересічної української людини, - її життєвий оптимізм, волю до обстоювання визначальних на даний час інтересів та потреб.

Прикметно, що в 2011 році на міжнародній конференції – сьомих Шинкаруківських читаннях «Екзистенційні виміри філософсько-антропологічного пізнання: творча спадщина В.Шинкарука та С. К'єркегора», неодноразово було відмічено, що В.Шинкарук пішов значно далі екзистенціалізму, який обмежувався розглядом людини, як «проекту», «завдання» Бога. Власне, він вивів людину на Вселенський смисл, як представника людства, буття якої пов'язане з постійним трансцензуванням у сенсі виходу за межі сутнісного та власного «Я», яке завжди пов'язане із залученням до вічного, позачасового, безсмертя людини в її ділах, творчих досягненнях, відкриттях.

Варто сказати ще про кілька моментів, які характеризують В.І. Шинкарука як глибоко українську людину, не байдужу до долі рідного народу. Це засвідчують і його численні публікації, у яких він писав про любов до Вітчизни як запоруку становлення справжнього громадянина, і його концептуальна установка на неможливість повноцінного особистісного становлення та буття, особистої автентичності поза межами становлення громадянина держави України, національної ідентичності, і його позицію як громадянина, депутата Верховної Ради України, автора закону «Про мови в Українській РСР».

Інтерес у працях академіка В.І. Шинкарука викликають також такі екзистенційні аспекти, як віра, надія і любов. Віра і знання стають предметом філософії, як і аналіз ментальності та самопрезентації. Вивчати людину – це, перш за все, вивчати внутрішній світ людини, який базується на її мисленні.

Справді! Якби не було людського мислення у конкретної людини, то і не було б необхідності вирішувати проблеми. Тварини ідеально пристосовані до природи і їм не потрібно абстрактно думати. Саме наявність людських проблем свідчить про існування особливої реальності – мисленної, яку ми називаємо внутрішнім світом людини.

Вчені підрахували, що за добу людина здійснює до 30 тисяч кліпань повіками, відчуває 100 тисяч пульсацій серця і переживає 60 тисяч думок. Саме переживає, бо думки панують над всією психікою і навіть фізіологією людини:

«Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами...»

Мислення, за В. Шинкаруком, є чи не основною ознакою відповідальної людини. Але мислення виступає лише інструментом розуміння і усвідомлення свого буття. Цим інструментом, який вимагає постійного вдосконалення, потрібно ще правильно користуватися. Бо життя має сенс, коли воно розуміюче, тобто осмислене й осмислюється.

Чи не головною формою суспільної школи мислення є філософія, стверджував В.І. Шинкарук. Поезія, проза, публіцистика, драматургія, навіть побутовий фольклор живляться філософією, бо всі вони виходять на рівень осмислення суспільних цінностей. Неувага до філософії, яка доводить предмет мислення до розуміння його дійсності та смислу існування рівнозначно неграмотності та незнайству, навіть якщо люди формально і вивчали філософію.

Адже, як можеш реалізувати те, чого не знаєш? Нерозуміння ситуації в її багатоаспектності та цілісності робить нас заручниками в бурхливому морі життя, подібно до пасажирів на кораблі, які теж не завжди усвідомлюють факт його ймовірної загибелі.

Нерідко і митці не розуміють, що в мистецтві мислення потрібно вміти усвідомлювати своє незнання (свою папуасність), тому В.І. Шинкарук часто використовував цей смисловий образ. А незнання ж тотожне безглуздості. Навіть у ХХІ столітті цей феномен поширений тому, що людина, знаючи мізерно мало про величезний Всесвіт, судить про нього лише з позиції свого знання. Вона не розуміє, як неможливо відразу вичерпати море, так і неможливо ураз пізнати світ. Розширюючи свої знання, людина лише переходить від більшого незнання до меншого, бо ж, загалом, безглуздість виникає тоді, коли людина намагається шукати істину радше у Всесвіті, аніж у собі.

На жаль, гіркі приклади підтвердження вищезгаданої тези базуються на поширенні тенденції нерозуміння частиною населення тих процесів, які відбуваються як у світі, так і в Україні зокрема.

Спрага придбання, насичення і перенасичення плотськими благами стали хворобою і двигуном нашого заматеріалізованого життя. Суспільна свідомість заразилася вірусом споживання – ніби до труни можна приробити кишеню. Прагнення жирувати стає сенсом життя. «Живи для себе і нічого не думай» – такий зміст інформаційної продукції пропонують нам майже всі телеканали та шоу-програми. Нічим не переймайтесь – ось напрям атаки на свідомість людей.

Інформаційно-технологічні засоби пропонують людям, буквально, лежати на диванах з надмірно розрекламованим пивом та горілкою, постійно розважатися, немов за них вирішують їх проблеми чи то Ван Дам чи то Клаудіо Шифер, або ще якась розкручена, але антисоціальна особа, на кшталт російського актора О.Паніна. Насправді ж виходить, що це не розвага, де людина могла б нагромадити і сконцентрувати свою енергію, знайти гідні взірці поведінки тощо, а справжня зброя масового ураження свідомості, упакованої в формат бездумних, але солодких розваг.

Атомні бомби вражають величезний фізичний простір, а інформаційні бомби – значно більший - духовний. Таким чином, інформація сьогодні складає основу сучасної зброї масового ураження свідомості почуттів.

Для В.І. Шинкарука питання навчання самостійному і творчому мисленню, розумінню сенсу життя завжди були надзвичайно важливі.

Адже йдеться про головний ресурс країни.

Можна через технології як активізувати, так і паралізувати розумову і психічну діяльність суспільства. Жива, але без присутності духу людина, є носієм пасивності, страху, з почуттям втраченої долі, хибних сенсів та цінностей. А пропаща людина – це ж пропаще суспільство.

У зв'язку з цим академік Шинкарук підкреслював, що морально-етична і духовна складова сучасних знань як стратегічного ресурсу суспільства, має брати гору над раціональністю. Звідси стан духовності народу визначає його вищу мету, прагнення до якої концентрує енергію. Духовність ідентифікує народ. Відмінність же народу від натовпу - якраз у прагненні до вищої мети. Формують і реалізують же вищу мету народу його кращі представники. Як Тарас Шевченко, чиї філософські ідеї, погляди, як підкреслюють нині, напрочуд суголосні нашому часу, що особливо ми відчули напередодні 200-річчя від дня народження генія України, зокрема завдяки новим дослідженням його творчості всесвітньо відомим українським академіком Іваном Дзюбою.

Отже, суспільству потрібні вільні люди, здатні виробляти ідеї, виражати вищі цілі, задавати імпульс і спрямованість діяльності. В ХХІ столітті рушійною силою історії стають носії нових ідей, знання та школи, які виникають навколо них і їхніх послідовників. Із них формується еліта, бо поняття еліти стосується знання. Еліта організує суспільство, яке створює епоху. Саме люди, що думають, тобто, творці ідей та зняття, формують епоху, створюють центр стабільності, навіть у ситуації потрясінь, а зовсім не група прилипал до годівниці і супутніх їхній діяльності комерсантів та марнословів, які постійно ховають криві погляди під маскою благопристойності.

Звичайно, до перших зараховуються і ті підприємці, чиїми фундаментальними рисами є відповідальність за себе, за своїх близьких і за простір їхнього життя. Вони відновлюють господарський дух, почуття господаря, престиж усіх тих, хто прагне чесно, економічно рентабельно працювати. На жаль, ці якості нерідко втрачають первинність у нашому суспільстві, яке охоплене нині низкою соціальних хвороб, пов'язаних із споживацтвом та невгамовними фінансовими апетитами. Суспільство споживання - ось наш сьогоднішній діагноз і наше кредо. Ми живемо так, що несамовито намагаємося придбати побільше їжі, товарів, послуг і насолод, забуваючи, що розплатою за цю несамовитість буде «іродове безумство», про що попереджували наші предки.

Ось чому нас захопили безконечні війни, в основному для наживи. На передній план випливла боротьба інтересів, а не змагання ідеалів. Ця ситуація глибоко вкорінилася тому, що на матричному (атомарному) рівні суспільства переважає відповідний споживацький світогляд. Він найближче стоїть до розуміння «гарно жити», бо це найлегше сприймається. Отже, і починати потрібно з атомарного рівня: із формування принципово нового світогляду людини.

Якою б мудрою не була людина, а без світогляду, який орієнтує одночасно на раціональне пояснення світу і пошук вищих духовних цінностей справжнього шляху життя, вона мов той корабель, який навантажений найдорожчими коштовностями, стоїть десь у гавані і не знає куди пливти або пливе за течією, можливо і у вир Бермудського трикутника.

У своїх роботах В.І. Шинкарук переконливо порадив, що людина повинна вкладати свої виділені їй і придбані нею ресурси згідно зі своїм світоглядом. Для Шинкарука світогляд – це світ людини. Це укладена в ієрархічну структуру реальність, яка його оточує. Він (світогляд) визначає і спосіб, і зміст і розуміння цієї реальності. Наприклад: людську історію, як реальність, ми можемо зрозуміти в основному як історію світоглядів. Зрештою, нас цікавлять у ній не самі факти чи послідовність подій, а інтерпретація їх.

Проблема формування цілісного світогляду актуальна ще й тим, що у сучасної людини, на відміну від наших предків намішано багато світоглядних установок, які так чи інше визначають баланс позитивних та негативних антропологічних рис нашого народу. Але ж ми будуємо своє життя так, як уявляємо, отже, зобов'язані підносити нашу уяву до вищих смислів людського буття, зважаючи на те, що всі ми, і віруючі і невіруючі, - у широкому філософському сенсі є Божі діти і його робітники та співтворці.

Такий вищий етос і визначає основні складові сучасного світогляду українця згідно з духом філософії академіка В.Шинкарука, який проповідував у своїх роботах засадничі основи світогляду, теоретичною основою якого є філософія. Зупинимось на деяких із них, які, на наш погляд, суголосні сучасності.

Людина повинна усвідомлювати свою земну місію як Бога з маленької літери, або бога після Бога, і брати на себе сизигійну (єдність через координацію) відповідальність, опиратися, передусім, на власне осмислене зусилля, яке є компасом в океані драматичного життя, щоб не довести його до трагедії.

Важливо відчувати та ідентифікувати себе українцем, бути україноцентричним (адже не можна відірвати себе від коріння свого роду), носієм притаманних нашому народу цінностей і святинь, проявляючи при цьому безумовну повагу до прав національних громад нашої держави, особливо тих, що вивчають, шанують українську культуру, державну мову, подолати в собі недержавність, а також хуторянські настрої, налаштовуватись на переймання найкращого досвіду та інноваційних знань зовнішнього світу.

Важливим напрямом у розвитку сучасного світогляду є зміна полюсів суспільної моралі з антагоністичної – класової (заради цілей революції «хай гинуть народи») на компромісну, яка закликає до культури маніфестування і врахування позицій сторін.

Це корінним чином змінить ставлення громадян один до одного, спонукає творити для ближнього добро (а ближній – це той, хто потребує саме твоєї допомоги), прокладати перспективу для інших. Лише за цієї умови добро і благо, а не зло бумерангом обернеться до благодійника, лише на цій основі створиться справжнє людське середовище.

Водночас, на життя потрібно дивитися так, як дивилися мудрі предки, з позицій доцільної простоти. Піклуватися простими речами: порядком у власному домі, створенням навколо себе атмосфери любові, душевності, теплоти та сердечності, піклування про слабких і не заможніших тощо.

Ми торкнулися лише деяких аспектів творчості видатного українського філософа ХХ століття. Адже це неохопна тема для одного дослідження. Тим більше, статті. Внесок В.І. Шинкарука у розвиток української філософії, піднятої до світового рівня, визначається не лише його особистими науковими доробками, але й опосередкованим впливом: створення потужних філософських структур та шкіл, які ефективно продукують смисли сучасного життя, унікального гуманістичного і антропологічного напряму філософії, який продовжує традиції знаменитої Київської філософської школи барокко паррелі - перлини філософської думки, до якої причетні М. Козачинський, Ф. Прокопович, Г.Кониський, Дмитро Ростовський (Туптало), Г.Сковорода, П.Юркевич, М.Бердяєв та інші. Тому применшення ролі В.Шинкарука, як і всієї української філософської науки є великою помилкою.

Загалом, науковий спадок українського академіка В.І.Шинкарука надзвичайно цінний не лише для нас, а й служить людям усього світу.