Проблема формування в країні громадянського суспільства в останні роки привернула увагу багатьох учених і політиків, широко висвітлювалася на сторінках різних видань. Як відзначив у своїй монографії академік АПрНУ Ю.М. Тодика, який спеціально вивчав цю проблему, більшість дослідників вважає, що інститутами громадянського суспільства є такі його структури, як родина, різні системи освіти, церква, наукові, професійні та інші об’єднання, асоціації, організації, з допомогою яких забезпечується задоволення економічних, професійних, культурних, релігійних та інших інтересів і потреб різних соціальних прошарків, груп і окремих індивідів. Далі він твердить, що громадянське суспільство являє собою багатошарову систему з внутрішніми зв’язками і що діяльність суспільних формувань пов’язана і перетинається з функціонуванням державних структур. Це особливо чітко виявилося під час виборчих компаній, де політичні партії та їхні об’єднання були головними суб’єктами політичного процесу. Більш стисле визначення в ході дискусії, що відбувалася 2002 р., дав Д. Штюдеман: “... громадянське суспільство визначається як демократична форма самоорганізації суспільства, незалежно від держави і поза ринком”. З контексту його статті видно, що до основних форм самоорганізації автор відносить неурядові організації, спілки та об’єднання.

Насиченість громадянського суспільства фальшивими елементами

Під час дискусій, що відбувалися в останні роки, відзначалося, що в Україні громадянське суспільство перебуває ще в зародковому стані. Говорилося також про необхідність усіляко підтримувати і стимулювати процес будівництва і розвитку громадянського суспільства. Зверталася увага і на негативні явища, що спостерігаються у процесі його формування. Політичні сили, що “робили погоду” в країні, і цю сферу життєдіяльності суспільства, як і економіку, й багато чого іншого, кинули на самоплив під приводом невтручання держави. Це дало змогу втрутитися іншим силам, у тому числі й іншим державам. У результаті на сьогоднішній день ми маємо таке новонароджене дитя, формування з якого повноцінного громадянського суспільства вимагає великих зусиль.

Насамперед слід тверезо і самокритично оцінити слабкості і захворювання, поставити діагноз і на цій основі продумати і здійснити потрібні заходи для оздоровлення і забезпечення правильного розвитку “дитини” надалі. Аналіз фактів дає підстави вважати слабкістю й головним захворюванням нашої дитини – громадянського суспільства те, що воно вельми насичене фальшивими елементами. Тобто, просто кажучи, воно значною мірою є “липовим”.

У громадянське суспільство України зовнішніми силами під різними найменуваннями (центри, фонди і т.п.) впроваджено, як нібито наші, організації та структури, створені й фінансовані з-за кордону. Як уже відзначалося в ході названої вище дискусії, суб’єкт громадянського суспільства, підтримуваний з-за кордону, не може бути незалежним. Отже, такі структури і треба розглядати не як елементи нашого громадянського суспільства, а як агентів впливу іноземних держав.

До числа “липових” можна віднести і більшість організацій, зареєстрованих як політичні партії. Найчастіше це невеликі групи громадян, переважно киян, що зібрали документи (в тому числі й липові), потрібні для реєстрації. У ЗМІ правильно відзначалося, що лише кілька передвиборних об’єднань – це реально діючі партії, що більшість політикуму розбито на ситуаційні команди, які не обтяжують себе усвідомленням політичної відповідальності перед співгромадянами. Жодні шари суспільства, окрім самих себе, вони не представляють, жодної власної ідеології і політичної платформи не мають. Просто комусь дуже захотілося іменуватися партійним лідером. З осіб, що прагнуть до влади, під вивіскою деяких партій сформувалися отакі собі “гетьман-клуби”. З’явилося вже й узагальнююче поняття цієї категорії діячів – гетьманоїди. Ці люди і їхні партії створюють інформаційний шум, затуманюють реальну картину і громадянського суспільства, і політичної системи.

З’явилася також маса “академій наук” та їхніх членів, що не мають іноді навіть перших наукових ступенів. І, найцікавіше, державні статистичні органи, нітрохи не бентежачись непомірним зростанням кількості “академіків” при загальному скороченні числа науковців, включають це “зростання” в офіційну статзвітність. Це також створює помилкову картину структури громадянського суспільства, вводить в оману і власних громадян, і закордонних партнерів. У кінцевому рахунку – призводить до девальвації наукових ступенів, до підриву морального стимулювання в науці. Навіщо надриватися в дослідницькій роботі, коли можна відразу, за якийсь посильний для даної людини внесок у яку-небудь незрозумілу “академію”, котра ніяких досліджень не проводить, стати її академіком? З’явилися тисячі “президентів” і “генеральних директорів”. Такі титули привласнюють собі люди, що очолюють іноді групу з трьох-чотирьох співробітників. І цей титул девальвується. Схожа картина й з безліччю отаманів козацтва. У найменуваннях різних структур неправомірно використовується назва країни: “український”, “українська”, – що також вводить в оману і наших громадян, і іноземців, нібито за цією структурою стоїть сама держава. Контори, що складаються з кількох людей, реєструються іноді як “корпорації” з пишними назвами і т.п. З’явилося безліч “центрів”, що насправді ніяких властивостей центру чогось більш великого не мають. Подібних облудних назв безліч. При цьому використовується і термін (бренд) – “президентський”.

Використання неадекватних або чужих найменувань – навмисне введення в оману громадян, суспільства, нечесна конкуренція. Використання чужого найменування за деяких умов законом розглядається як серйозне господарське правопорушення, а іноді і як злочин (ст. 229 Кримінального кодексу). Тим часом ЗМІ чомусь не критикують, не висміюють подібні явища, а Мін’юст спокійно реєструє носіїв пишних найменувань.

У той же час такі базові структури громадянського суспільства, як територіальні громади і трудові колективи підприємств, відтиснуті фальшивими “партіями”, “центрами” і т.п. кудись на периферію громадянського суспільства.

Безвідповідальність державного апарату перед суспільством

Нерозвиненість структур громадянського суспільства, фальшивість багатьох з них сприяє безвідповідальності державного апарату. У процесі становлення нового громадянського суспільства держапарат вийшов з-під суспільного контролю. Твердий контроль з боку КПРС, що мав місце раніше, змінився повною безконтрольністю та безвідповідальністю всіх ланок державного апарату перед суспільством, ігноруванням Закону.

Ігнорування і пряме порушення законів деякими органами держави з посиланням на якусь ніким не доведену “політичну доцільність” стало нерідким явищем. Якщо називати речі своїми іменами, це – сваволя. Більш делікатно його називають волюнтаризмом. Неповага до закону доходить до того, що деякі столичні високопоставлені чиновники не соромляться давати “на місця” прямі вказівки в письмовій формі: не виконувати рішення судів. Такого ще ніколи не було. А судам погрожують, що в разі прийняття неугодного центральній владі рішення ставитиметься питання про їхню невідповідність займаним посадам. Погрожують негативними наслідками керівникам підприємств у разі, якщо вони опротестовуватимуть в судах протизаконні дії центральної влади. За відсутності економічного та іншого змістовного обґрунтування тих або інших положень у проектованому законодавчому акті часто посилаються на чиїсь “політичні рішення”. Таким чином, поняття “політичне” стає синонімом поняття “необґрунтоване”. Беззаконня, сваволя – це антиподи демократії і правової держави. Час уже виходити з періоду дитячої хвороби ультрарадикалізму й анархії і ставати на справді демократичні й правові позиції.

З іншого боку, позиція деяких наших громадян нагадує відображену в літературі позицію німця, що на початку репресій тридцятих років у Німеччині міркував так: почали пригноблювати євреїв – це, звичайно, не дуже добре, але я не єврей, мене це не стосується; почали переслідувати комуністів – така ж реакція; добралися до соціал-демократів – це вже, мабуть, зовсім недобре, але моя хата скраю. Потім “силовики” добралися і до цього громадянина, тому що він особисто не брав участі у здійсненні репресій і навіть, здається, сумнівався в законності й у “політичній доцільності” їхнього проведення. Отже, позиція “моя хата скраю” – не дуже розумна і не відповідає статусові члена громадянського суспільства. Давно сказано, що не можна бути членом суспільства й у той же час бути від нього незалежним. Якщо ти цуратимешся політики, то вона тебе все одно стороною не обійде.

Але урок історії не тільки в цьому – репресіям на наступному витку історії піддаються, як правило, ті, хто здійснював їх на попередньому витку. Тому краще для суспільства в цілому і для кожного його члена окремо – займатися конструктивними справами, а не волюнтаризмом, сваволею, репресіями. Треба також враховувати, що сваволя з боку вищих органів держави не менш небезпечна для суспільства, ніж корупція.

У зв’язку із шістдесятиріччям перемоги над фашистською Німеччиною варто було б звернути увагу на прояви фашистського мислення в наші дні. Такі прояви спостерігаються в деяких європейських країнах, у тому числі й у нас в Україні. Останнім часом у ЗМІ пропонувалося публікувати так звані “чорні списки” та використовувати інші засоби публічного оголошення громадян злочинцями без вироку суду. Такого роду пропозиції асоціюються з початком політичних репресій у Німеччині й у СРСР у тридцяті роки XX століття і можуть спровокувати хвилю доносів, з усіма негативними наслідками морального й правового характеру, які з цього випливають, призвести до небезпечного захворювання громадянського суспільства, яке у нашій країні лише формується.

Зусилля громадянського суспільства повинні бути спрямовані на забезпечення соціальної справедливості, законності, правопорядку. Ми проголосили формування правової держави. Але те, що фактично відбувається з дотриманням законів, фактично є карикатурою на правову державу. Закони порушуються, і притому явно, самою Верховною Радою, яка їх приймає, Верховним Судом, Генеральним прокурором, покликаним забезпечувати дотримання законності, Міністерством внутрішніх справ, покликаним виконувати закони. Про це вже стільки написано і сказано, що немає потреби повторювати. Але структури громадянського суспільства реагують на порушення законності дуже слабко.

Нова форма “правопорядку”, що вже стала анекдотичною, – це поява так званого “печерського правосуддя”, або “печерської аномалії” – суперверховного суду в особі одного з районних київських судів – Печерського. Цей суд, розташований у тім же районі, що й усі вищі державні інстанції, став вирішувати будь-які питання, і вирішувати так, як це завгодно вищій владі. Законність підмінено судовим розсудом. Як уже говорилося вище, якщо немає жодних обґрунтувань, то кажуть про “політичну доцільність”. Але беззаконня в демократичній, правовій державі не може бути “політично доцільним” за визначенням. Посилання на “політичну доцільність” – те саме, що посилання на “революційну правосвідомість” у період громадянської війни 1918–1920 років. Але тоді законів не було, а сьогодні вони, слава Богу, є. Якщо їх ігнорувати, то, знов-таки, не можна говорити про демократичну правову державу. Тому що це буде суспільство сваволі й анархії. Тенденція сповзання до такого стану, на жаль, уже виявляється. Структури громадянського суспільства зобов’язані протидіяти цій тенденції.

Слабкість громадянського суспільства виявляється і в зовнішньополітичній сфері. Наші громадські організації беруть слабку участь у вирішенні геополітичних завдань країни. Немає навіть адекватної реакції на важливі міжнародні події. Узяти, наприклад, нахабну агресію США і НАТО проти Югославії, що не так давно відбулася, хоча ця країна нікому не загрожувала. Було потоптано основні канони міжнародного права, міжнародних конвенцій. Безперервними бомбуваннями суверенної країни протягом майже трьох місяців було знищено тисячі людей, житлових будинків, шкіл, дитячих садків, лікарень, підприємств. І що наші громадські організації? Оголосили бойкот американським товарам? Закликали скасувати відрядження у США? Не приймати американських “радників”? Побили скло в численних американських і НАТОвських агентствах (“центрах”) на території України? Нічого подібного. Ніяк себе це громадянське суспільство не виявило. Винятків було небагато. Наші ЗМІ навіть не надрукували виступу С.Милошевича на НАТОвському “суді” (у “Правде” було). Ну, а де всі громадські організації? Діяли за принципом “моя хата скраю”. Нас, мовляв, поки не бомблять, і добре. На такому принципі громадянського суспільства не побудувати. Воно повинно реагувати і на порушення міжнародного права, на які з тих або тих причин не реагують державні структури.

Корупція – бич громадянського суспільства

Безвідповідальність органів перед структурами громадянського суспільства, беззубість цих структур – один із факторів, що сприяють корупції у вищих ешелонах влади. Розмови про боротьбу з корупцією ведуться протягом багатьох років. Видавалися й укази про заходи для боротьби з цією заразною хворобою. Але результатів не видно. Одна з причин – корумпованість тих структур, які повинні організувати з нею боротьбу, тобто вищих ешелонів влади. Численні факти підтверджують лицемірство заяв і „заходів”, що виходять від представників цих ешелонів.

Багато говорять, наприклад, про корупцію в системі правоохоронних органів. Але як перебороти корупцію в цій ланці, якщо скорумповано ланку більш високу – правотворчу, яка приймає закони, укази, постанови? Корумпованість законотворчості – це пряма загроза національній безпеці, і структури громадянського суспільства повинні сприяти подоланню цієї загрози.

На нараді з представниками інтелігенції на початку 2004 р. Голова Верховної Ради України не тільки визнав існування хабарництва в цій ланці, а навіть назвав відомі йому “ставки” за сприяння в протягуванні тих чи інших змін або поправок до законів, вигідних вітчизняній або іноземній структурам. Таке протягування спостерігається не тільки в стінах Верховної Ради, а й у недалеко від неї розташованих урядових будинках на Печерських пагорбах.

Особливу небезпеку являє корупційний вплив на правотворчість з боку іноземних комерційних та некомерційних структур. Цей вплив добре законспіровано або закамуфльовано. Один із способів – часті запрошення депутатів і чиновників на всілякі заходи в закордонні країни за рахунок господарів (за принципом за все “сплачено”). “Спонсорами” виступають різноманітні фонди, центри, інститути, фінансовані цілком чи значною мірою іноземними комерційними або/і урядовими структурами. (До розвалу СРСР і, вочевидь, з метою сприяння такому розвалові Конгрес США щорічно виділяв до 20 мільярдів доларів на “операції у Східній Європі”). Ще один напрямок – надання іноземними структурами так званих “грантів” на розробку різних законопроектів.

Особливо процвітають за такої “допомоги” Україні різні американські структури. У Києві багато фінансованих зі США центрів, фондів, інститутів, що вже мають власний хмарочос у центральній частині міста. У них маса філій і представництв по всій країні. Через них замовляється потрібна “музика”. Значна частина засобів при цьому, зважаючи на все, дістається тим, хто організує цю допомогу з боку спонсорів. Зокрема, різним іноземним консультантам, що відвідують Україну без запрошення з української сторони. І деякі з них, либонь, непогано на цьому заробляють. Наприклад, у 2004 р. розігрався скандал з приводу “нецільового”, як назвали б у нас, використання відомим “фахівцем” з економіки Східної Європи Саксом засобів, виділених йому на “допомогу” пострадянським режимам. Відомі й деякі отримані нашими “грантоодержувачами” суми, що значно перевищують тридцять срібняків. Цей спосіб корупції зручний тим, що участь депутатів, учених, чиновників у такого роду роботі має вигляд зовні цілком респектабельний. Результати ж їх правотворчості або не аналізуються, або, якщо ці результати виявляються негативними для соціально-економічного розвитку України, з іменами конкретних авторів законопроектів та їхніх замовників чомусь не пов’язуються. Звідси зацікавленість багатьох осіб в анонімності прийнятих нормативно-правових актів. За наслідки змін законодавства, що прикриваються демагогічним гаслом “реформування”, ніхто відповідальності не несе. Та й саме поняття “реформування” не означає, що це обов’язково удосконалювання. Цим воно – реформування – і зручне для тих, хто під цією вивіскою, переслідуючи власні інтереси, утискує інтереси України.

На жаль, є ще чимало таких громадян, у яких лицемірні розмови про патріотизм непогано сполучаються з одержанням “фінансової підтримки” (а якщо називати речі своїми іменами – подачок) від іноземців. Потік неоподатковуваних “грантів”, видаваних наявними доларами, – це, власне кажучи, форма масової контрабанди в Україну доларів, виготовлених друкованими верстатами у США. Та й звідкіля, власне, пішла корупція в нинішньому масштабі? Від усепроникаючого американського долара, якого 99,9% наших громадян до 1991 р. в очі не бачили. Тепер же він ходить у нас нарівні з нашою гривнею. Економіка й влада наші доларизовані. І це вже не просто корупція, а загроза національній безпеці. А в поєднанні з корумпованістю законотворців – подвійна загроза.

Громадянське суспільство повинно своїми силами перебороти це захворювання, що переросло в загрозу самому існуванню України, якщо влада зробити цього не в змозі.

Територіальні структури, профспілки, трудові колективи

Як за існуючих реалій можна підвищити роль громадянського суспільства? Звичайно, важливим засобом або формою вирішення цього питання могло б бути об’єднання численних політичних партій хоча б у 4-5 за ознакою ідеологічної “схожості”, збігу ідеалів, цілей, задач, стратегії, тактики. Але навряд чи сьогодні це можна буде зробити. Діячі, що жадають булави, захочуть об’єднатися тільки в тому разі, якщо залишаться Головними. Але в об’єднаній партії всі не можуть бути головними. Тому замість об’єднання вже зареєстрованих партій ми бачимо всі нові й нові. Потрібні, вочевидь, більш тверді вимоги до визнання громадських організацій партіями і їхньої реєстрації Мін’юстом.

Більш реальною структурою громадянського суспільства нині вбачаються територіальні виборні органи – регіональні (обласні), міські, районні ради, здатні самостійно вирішувати серйозні соціальні завдання. Але якщо міські мають хоч якийсь апарат, то обласні й районні ради виконавчого апарату не мають. Не вирішено дотепер і питань розумного розподілу повноважень між центральними органами, з одного боку, та обласними, районними, міськими – з іншого. Особливо гостро це відчувається в розподілі повноважень при формуванні бюджету й розпорядженні ним. Вихід у тім, щоб наділити нарешті обласні, районні, міські ради реальними повноваженнями і дати можливість обласним та районним радам формувати виконавчі комітети з передачею останнім апарату обласних і районних держадміністрацій. Тобто виконати нарешті обіцянки щодо демократизації державного устрою, реалізації схвалених Україною загальноєвропейських документів стосовно місцевого і регіонального самоврядування. Чи в цій сфері ми не Європа? Входимо в Європу тільки на географічній карті, а влаштовувати державу по-європейськи не хочемо? Тоді треба припинити базікання з приводу європейського вибору.

Наш центр ніяк не хоче поділитися владою. Якась невигубна спрага зосередження влади в одних руках. Столична “центропупія”, що благополучно перекочувала з Москви до Києва. Але якщо населення країни, що проживає в масі своїй не в Києві, фактично позбавлене можливості вирішувати серйозні питання без згоди київських “гетьманів” і чиновників, то ні про яке громадянське суспільство та демократію й мови не може бути. Навіть необразливе доповнення до ст. 140 Конституції, прийняте Верховною Радою, про те, що розподіл повноважень між центром і регіонами визначається законом, не реалізується – дотепер такого закону немає. Тобто, як і раніше, обіцянки напередодні виборів щодо демократизації державного устрою виявилися черговим облудним передвиборним трюком. А тих, хто домагається демократизації, оголосили сепаратистами і пресують усіма способами аж до протизаконного порушення кримінальної справи при явній відсутності складу злочину.

Отже, реалізація другого напряму формування громадянського суспільства саботується центральними органами держави, які не бажають поступитися частиною своїх повноважень. І це не тільки протидія демократизації. Це і збереження умов для вседозволеності та корупції в київських коридорах влади. Обласним, міським, районним радам слід виявити більше твердості в самостійному вирішенні питань соціально-економічного розвитку. Влада береться, а не дається.

Можливий і такий напрям підвищення впливу громадянського суспільства, як посилення ролі профспілок. Тут є досвід профспілок Європи. Сильні профспілки й у США. У нас вони помітної ролі не відіграють. У наших умовах, з урахуванням наших традицій і менталітету, профспілки можуть бути сильні тільки тоді, коли в них фундаментальною первинною структурою будуть трудові колективи підприємств або, принаймні, значні частини цих колективів. У нас роль трудових колективів на більшості підприємств практично зведено до нуля. Якщо в європейських країнах персонал підприємств бере участь у керуванні незалежно від форми власності, то в нас ігнорують діючий закон про трудові колективи, який передбачає формування ради трудового колективу і визначає його права. Щоправда, на деяких підприємствах продовжують діяти ради трудових колективів і практикується широке залучення персоналу до вирішення всіх стратегічно важливих питань. До таких підприємств можна віднести, наприклад, Новокраматорський машинобудівний завод – один із найбільших в Україні й у колишньому СРСР. На жаль, ні профспілки, ні державні органи подібного досвіду не узагальнюють і не сприяють його поширенню. І в цих, як і в ряді інших питань демократизації та соціалізації суспільства, нам є чому повчитися в європейських країн, де зроблено чимало корисного під впливом соціалістичних і комуністичних ідей та зусиль лівих партій. Вихід, підкреслюю, у наших реальних умовах, – либонь, у тім, щоб реанімувати чинність Закону “Про трудові колективи”, доповнивши його положенням про те, що рада трудового колективу (далі – РТК) виконує на підприємстві також функції первинного комітету тієї профспілки, членами якої є більшість працівників даного підприємства. Або: функції РТК виконує комітет тієї профспілки, членами якого є більшість працівників даного підприємства, з делегованими представниками інших профспілок. Це дає змогу об’єднати більшість профспілок із трудовими колективами і підсилити роль профспілок. Крім того, загальноукраїнським федераціям профспілок, що представляють не менш 50% трудящих, треба надати право законодавчої ініціативи в питаннях регулювання трудових відносин. Головні соціальноздатні суб’єкти громадянського суспільства сьогодні – це територіальні громади, а також трудові колективи та їхні об’єднання. Саме вони й можуть бути в нас головними компонентами або головними “гравцями” громадянського суспільства. Інші організації, що складають громадянське суспільство, у тому числі політичні партії, так чи інакше повинні спиратися на ці первинні соціально-економічні системи. Саме таке громадянське суспільство може бути силою, спроможною забезпечити соціальну справедливість, верховенство права в суспільстві.

Слід, нарешті, забезпечити реальне самоврядування територіальних громад і реальну участь трудових колективів у керуванні підприємствами будь-яких форм власності. При цьому може бути використаний багатий власний досвід, а також досвід багатьох європейських країн, зокрема Німеччини, де давно і повсюдно ефективно працюють і органи самоврядування, і ради персоналу підприємств. Робота обласних рад і федерацій профспілок повинна бути підкріплена територіальними й галузевими конференціями представників трудових колективів.

Територіальні громади і ради, що обираються ними, трудові колективи, профспілки – це природна опозиція центральній державній владі, що постійно прагне зосередити у своїх руках якнайбільше фінансів і влади, не зважаючи на права й інтереси територіальних громад і виробничих колективів, на праці яких тримається економіка, добробут народу. І які цю центральну владу утримують, хоча вона про це схильна забувати, розпоряджаючись загальнонародною власністю і доходами так, начебто це її приватна власність. Треба уникнути надалі помилок, допущених партіями, що не змогли обіпертися на названу вище природну опозицію.

З урахуванням цих реалій діє законодавство Німеччини й інших країн Європи, передбачаючи, що в керуванні підприємствами всіх форм власності однією з активних структур має бути саме трудовий колектив.

При так званому “тоталітарному режимі” підприємство і трудовий колектив (безпосередньо або в особі громадських організацій) мали визначені права, за законом і “по факту” мали можливість їх відстоювати. У тому числі й стосовно вищих господарських структур. У порівнянні з колишнім режимом нинішнє ставлення до трудових колективів і до підприємств можна кваліфікувати як деспотичне, схоже на кріпосне право, коли села продавалися разом із селянами. Сьогодні продають-купують підприємства, навіть не цікавлячись думкою їхніх колективів. Державні (особливо казенні) підприємства мають менше прав, ніж у радянський час. Підприємства, що входять до складу недержавних господарських об’єднань (систем), узагалі ніяк не захищені. Ради трудових колективів, як правило, не працюють, хоча закон про них не скасовувався. У той же час роль профспілок також обмежена. Більше того, склалася ситуація, за якої профспілкові комітети не завжди зацікавлені у функціонуванні рад трудових колективів, тому що бачать у них конкурентів. Вище говорилося про те, як можна розв’язати дилему “комітет профспілки” або “рада трудового колективу”. РТК може виконувати всі функції профспілки і, окрім того, брати участь у керуванні підприємством, контролювати діяльність адміністрації. А потреба в такому контролі сьогодні дуже велика. У всякому разі, проблема взаємодії профспілок і РТК заслуговує уважного розгляду в плані забезпечення посилення ролі громадянського суспільства.

Ради трудових колективів можуть координувати свою діяльність шляхом проведення територіальних конференцій (створюючи при потребі невеликий територіальний секретаріат на громадських або напівгромадських засадах). Можливе і скликання всеукраїнських конференцій РТК зі створенням галузевих секцій для обговорення проблем, що торкаються специфічних інтересів працівників окремих галузей промисловості, інших галузей народного господарства. Досвід функціонування такої структури покаже, чи зможе вона бути більш корисним елементом громадянського суспільства, ніж сучасні, найчастіше імпотентні, профспілки. У всякому разі, така структура могла б забезпечити більш активну участь трудящих у керуванні виробництвом і контролі за діяльністю господарської адміністрації.

Господарським кодексом України (ст. 65 “Керування підприємством” та ін.) передбачена участь трудового колективу в керуванні підприємством. Там також вказується, що повноваження трудового колективу щодо його участі в керуванні визначаються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог Господарського кодексу, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи. Загальнонормативну основу функціонування трудових колективів було визначено Законом СРСР “Про трудові колективи і підвищення їхньої ролі в керуванні підприємствами, установами, організаціями”, прийнятим у 1983 р. Закон повинен застосовуватися в межах, що не суперечать чинному законодавству України. Однак на практиці про нього забули. У Господарському ж кодексі повноваження трудових колективів не одержали більш повного визначення через протидію носіїв ідеології ринкового фундаменталізму при розробці проекту кодексу. Здається, варто було б доповнити Господарський кодекс у цій частині з урахуванням законодавства європейських країн і права ЄС, що давно вже передбачає вагому участь персоналу в керуванні підприємствами всіх форм власності.

Використовувати досвід “шведської” або “австрійської” моделі суспільства

У другій половині 80-х років під час обговорення стратегії подальшого розвитку країни мова йшла про перехід від первісної – радянської – моделі соціалізму до моделі наступного покоління, до “соціалізму з людським обличчям”, до більш досконалої моделі суспільства, з використанням досвіду ряду інших країн Європи й Азії. Але замість переходу до нової моделі перейшли під тиском США і під впливом демагогії московської, так званої інтелігенції – богеми й напівбогеми (яку добре вивчив італійський журналіст Джузеппе Кьеза і влучно назвав її представників “моральними пігмеями”) до грабіжницького капіталізму (визначення Д. Сороса).

Тепер мова йде про те, щоб від грабіжницького капіталізму перейти до більш удосконаленого (ніж перша) моделі суспільства за типом так званого “шведського” або “австрійського” соціалізму. Власне кажучи, мова йде, приємно це багатьом з нас або неприємно, про так званий “ринковий”, або “демократичний” соціалізм, тобто про соціал-демократичну модель. Вона також заснована на ідеях Карла Маркса, але в іншій інтерпретації, ніж та, що лежала в основі формування першої – радянської моделі. Її можна розглядати як другу модель соціалізму (або як модель соціалізму другого покоління). Формування соціал-демократичної моделі не вимагає відмови від комунізму як віри в торжество соціальної справедливості і перспективної стратегічної мети (або “програми максимум”). Але Мао Цзедун, схоже, мав рацію, коли говорив про надзвичайну тривалість термінів її досягнення. Сьогодні реально сформувати в наших умовах саме соціал-демократичну модель, що враховує наші культурно-історичні особливості і наше геополітичне розташування. У порівнянні з нинішньою ситуацією це буде крок (або навіть два кроки) вперед. І його можна і треба зробити, не “поступаючись принципами”. Але декому, можливо, доведеться поступитися особистими амбіціями.

Лівим партіям України не гріх би вивчити досвід уряду Білорусі, а також Партії комуністів Республіки Молдова, що домоглася вже в сучасних умовах, багато в чому аналогічних до наших, і при курсі на євроінтеграцію, деяких успіхів у забезпеченні практичної реалізації ідей соціальної справедливості.

Ідейною основою об’єднання лівих і лівоцентристських партій може бути мета створення соціальної, демократичної, правової держави за прикладом передових у соціальному відношенні країн Європи. Ця мета може бути й об’єднуючою національною ідеєю (принаймні на період її досягнення). Шлях до названої мети – забезпечення демократичної форми державного правління і державного устрою. На цій основі можливе формування партій, яким зрозуміла мета руху і програма її досягнення. Саме такі партії можуть скласти кістяк і рушійну силу громадянського суспільства, структури якого можуть діяти незалежно від державного апарату і організовано здійснювати суспільний контроль за його діяльністю. Сьогодні такого дієвого контролю немає. А він був у колишній системі, із якої ми разом з брудною водою виплеснули і дитину.

Можливе створення шляхом об’єднання ліво-соціалістичних, у тому числі комуністичних, сил робітничого або робітничо-селянського соціал-демократичного союзу (блоку), що спирається на профспілки, трудові колективи, територіальні громади. Як відомо, ленінська соціал-демократична робітнича партія була створена в 1903 р. і функціонувала до 1918 р., коли була перейменована в Комуністичну партію. Після нетривалого періоду воєнного комунізму партія проголосила нову економічну політику – політику формування змішаної економіки. Тобто такої моделі, що згодом з тими або тими модифікаціями взяли на озброєння і реалізували західноєвропейські соціал-демократи. Треба також врахувати, що робітничими називалися комуністичні партії багатьох країн у XX столітті і продовжують називатися в XXI столітті. Об’єднання всіх лівих сил в один союз (або блок) мало б велике морально-політичне значення. Лівим силам варто було б також для пропаганди своїх ідей обзавестися не менш солідною матеріальною базою, ніж та, котру мають великі релігійно-духовні громади (школи, собори і т.п.) і яка забезпечує системний взаємовплив однодумців, духовних лідерів.

Можна погодитися з О.Г. Білорусом, що в умовах глобалізації має місце тенденція звуження меж ринкової стихії і що в основі соціально-політичної концепції розвитку суспільства повинна бути соціалізація глобального розвитку. У 80-і роки виявилася можливість і доцільність переходу до більш удосконаленої соціально-політичної моделі в Радянському Союзі. Але цей перехід було зірвано зовнішніми силами, що ніколи не припиняли війни – то “гарячої”, то “холодної” проти СРСР, за допомогою внутрішніх переродженців, ренегатів і “моральних пігмеїв”. У результаті перейшли не до “шведської” і не до “австрійської” моделі соціалізму, що багатьом вбачалися на той час більш прийнятними, ніж перша - радянська, а відійшли далеко назад, до гіршого варіанту капіталістичної моделі. Сьогодні можна й потрібно становище виправити. Вважаю, при цьому варто було б обговорити викладені вище міркування.

ТРИБУНА, 11 - 12/2007

сторінки: 1