НАУКА МАЄ СЛУЖИТИ НАЦІЇ
Одним з найважливіших стратегічних напрямків підвищення соціальної віддачі науки, зростання її позитивного впливу на всі сторони економічного і громадського життя України є посилення національної орієнтації в подальшому розвитку науково-технічного потенціалу. Звичайно, посилення національної домінанти в розвитку НТП означає його значну орієнтацію на обслуговування завдань відродження української нації — її науки, культури, мови, державних структур. Термін "національний" уданому випадку вживається як "всеукраїнський", "всенародний", "суспільний", а не тільки як дотичний до української національності лише в генетичному аспекті. І в цьому плані завдання національної переорієнтації (і відповідної пере структуризації) наукового потенціалу постають перед нами дуже широко й об'ємно. Вони не вичерпуються мовними, етнічними, культурно-історичними аспектами, хоча ці аспекти самі по собі є дуже важливими. Та справа не тільки в них. Наука як інтелектуальний процес — інтернаціональна. Нема, скажімо, української, як немає і французької, російської, німецької фізики чи математики. Адже відомо: наука в змістовно-процесуальному плані є загальнолюдський феномен. Але важливий й інший бік феномена: наука — це, насамперед, визначальний соціальний інститут. І в цьому плані вона національна, тобто несе на собі відображення всіх рис свого суспільства, своєї нації. Це стосується цілей (завдань), соціального очікування результатів, кадрів і їхньої мови, менталітету, традицій, форм спілкування, специфіки інститутів, установ, наукового мікроклімату (демократії, гласності, вдачі та моральності), а в сучасних умовах — і лінгвістичного забезпечення комп'ютерних систем. І не тільки це. Є такі кардинальні "споконвічні" проблеми організації науки в тій чи іншій країні, як широта фронту досліджень і його структура. Чи повинна Україна забезпечувати дослідження з усього фронту і чи може вона в цьому відношенні дорівнюватися, наприклад, до Америки, Японії чи, скажімо, Росії? Очевидна негативна відповідь на поставлені питання. Треба визначити широту фронту фундаментальних і прикладних досліджень та його структуру (масштаби й пріоритети розвитку в ньому окремих наук). Критерій тут може бути лише один: загальнонаціональні інтереси, наявне й перспективне становище України у світовому науковому співтоваристві, п мета в Історичному процесі, роль у розвитку загальнолюдської цивілізації. У такій — "українсько-національній" - постановці питання про весь потенціал знань в Україні та спеціалізації дотепер серйозно не розглядалися, оскільки Україна була лише одним із регіонів монолітної імперії. Саме в цьому напрямку варто накреслити першочергові заходи для розвитку вітчизняної соціології. Це важливо і для вирішення проблем входження нашої країни в європейське й світове наукове співтовариство. Усе це, повторюємо, має першорядне значення у визначенні реальної ефективності наукового потенціалу. Якщо, припустімо, цінні ідеї, народжені в Україні, але тут не затребувані й не застосовані, перекочували на Захід і там дали блискучі "сходи", — чи можна це вважати корисною віддачею науки України? Чи потрібна нам така "віддача"? Йдеться, по суті, про новий — "холістський" — підхід до науки, відповідно до якого вона виступає інтелектуальною підсистемою нації, її "головою", "розумовим органом" (поряд з освітою, інформацією та управлінням). Роздільно життєдіяльність нації і її науки в управлінській системі розглядати не можна, як не можна роздільно говорити про людину і її голову. А тим часом, в умовах імперського режиму певною мірою так і було, оскільки "голова" України ніби знаходилася в Москві — звідтіля йшли головні рішення. При цьому, звичайно, не можна впадати в протилежну крайність, підкоряти структуру і завдання науки України лише внутрішнім інтересам. Особливо важливим і "тонким" питанням у даному випадку постає питання формування національної інтелектуальної еліти. Вчені повинні бути інтелектуальними і духовними лідерами нації, і нація повинна (в основному, звичайно) знати своїх героїв. Одна з причин сучасної кризи — байдужість нації до своїх вчених і своєї науки. Що стосується гуманітарних наук, то актуальність завдань їхньої українізації очевидна. Здається, що загальносвітова тенденція зростання престижу наук про життя, людину, суспільство виводить їх на перше місце в Україні й буде розвиватися в тісному зв'язку з посиленням національної домінанти при трансформації всього наукового й освітнього потенціалу. Природничі і технічні науки не можуть стояти осторонь від реалізації національної ідеї, як це спостерігається ще й тепер. Йдеться про перетворення української нації в модерну європейську націю, здатну ефективно відповісти на виклик історії. Цей виклик вимагає насамперед радикальних економічних зрушень, що реалізують інноваційну модель розвитку народного господарства. Основою тут є високі технології як втілення новітніх результатів розвитку ядерної фізики, генної інженерії, інформатики, комп'ютерної і телекомунікаційної техніки, сучасного менеджменту тощо. На порядку денному в нас — складні і наукомісткі програми комп'ютеризації, інформатизації, інтелектуалізації громадського життя. Крім того, реалізація національної ідеї України буде йти в руслі протистояння колоніалістським устремлінням Заходу — фінансовому, технологічному, інформаційному. Є обтяжливі дані і судження відносно нинішнього стану України: ВВП на душу населення у нас менший, ніж у Німеччині, в 40 разів, ніж у Польщі — у 7,5 разів, ніж у Болгарії — у 2 рази. "Ні в Європі, ні в Азії, ні в Південній Америці, ні в СНД уже майже не залишилося країн з таким ВВП і середньою зарплатою 74 долари на місяць", "... лише в Африці ще можна відшукати країну, порівнянну з нами економічно". "Ми маємо реальну перспективу не одержати навіть статусу "сировинного придатка". Як не згадати тут застерігаючі слова Т.Г. Шевченка: Загинеш, згинеш, Україно — Не буде знака на землі! І все-таки, думається, нинішнє становище України — тимчасове; воно — результат тривалої хворобливої трансформації української нації, що століттями виконувала роль хвилеріза, висунутого на найбурхливіший потік історичного моря. Подолання такого у певному розумінні патологічного стану нації можливе лише на основі науки й ефективного використання інноваційних знань. Особливе значення в плані ефективної реалізації національної ідеї має комплекс наук "кібернетичного циклу", і серед них у першу чергу — інформатика й системотехніка. РОЛЬ СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ НАУК У РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ УКРАЇНИ Хоча серед подвижників української ідеї ми знаходимо чимало світлих голів і великих людей (П. Куліш, М. Костомаров, Т. Шевченко, І. Франко, М. Драгоманів, Леся Українка, В. Липинський,(с7/ М. Грушевський), сама ідея, особливо її обґрунтування, вироблення шляхів реалізації представлені далеко не в досконалій формі. Дотепер українська нація неідентифікована. Простіше кажучи, ми не знаємо, хто ми, хто наші предки? Коли виникла українська нація? Тут і скіфська, і сарматська, і хозарська й інші концепції. А вік? Одні дають нам 7 тисяч років, інші — 5 тисяч , треті — всього 500 років. Отож, у цій галузі нам просто не вистачає знань. В останні роки питанням ідентифікації українського етносу (що необхідно для визначення національної ідеї України) стала більше приділяти уваги Президія НАНУ. Але питання ще далеке від вирішення. Національна ідея України розроблялася в умовах залежного становища української нації (в умовах царату — XIX — поч. XX ст. і в радянський період -- ученими-емігрантами). Звідси питання досягнення незалежності, самостійної державності нації поглинали всі інші питання. До конструктивних (творчих аспектів) української ідеї, як мовиться, не доходили руки. Керувалися принципом: "Доб'ємося свободи, а там розберемося". Подібні погляди (ейфорія) були і на початку останньої перебудови: будемо самостійними — і соціально-економічні проблеми відпадуть самі собою, бо земля в нас найкраща в світі, люди досвідчені, працьовиті тощо. Але життя показало, що конструктивні аспекти української ідеї — найскладніші. Здорового глузду в їхньому визначенні недостатньо; потрібен науковий підхід як в ідентифікації нації, так і у встановленні шляхів її відродження. Не викликає сумніву те, що українське відродження повинно йти шляхом формування сучасної європейської нації з усіма ознаками цивілізованої держави, ринкової економіки, інформаційної культури, "посткласичної" (сучасної) науки тощо. При цьому, звичайно, важливо уникнути механічного дублювання західного досвіду. Треба виходити зі своїх властивостей — властивостей великої історичної нації, що займає унікальне геополітичне становище: на стику західної і східної цивілізацій. І нам не варто прибіднюватися — тут корені месіанства України як захисниці Заходу від азіатських кочівників у минулому і як носія (певною мірою) традицій Сходу, необхідних Заходу для стабілізації свого становища у світі (У ВРЕ відзначено, що український народ (нація) в основному сформувався в XIV — XV ст., тобто 600 років тому, та й то лише "в основному". (Див. матеріали дискусії на сторінках журналів "Вісник Національної Академії наук України", 1999—2000 рр.). Чи здатна сформована в радянський період система суспільних наук виступити як інтелектуальне забезпечення вищезгаданого складного (тепер це стало особливо ясно) процесу трансформації соціуму — усіх його елементів? Не потрібно бути великим вченим, щоб побачити безпорадність тисяч (десятків тисяч) учених-марксистів ("знавців" побудови комунізму в окремо взятій країні, не більше того), безпорадність у формуванні інститутів цивілізованого суспільства європейського типу, його економічних (фінансово-ринкових), правових (державних), духовних (релігійних, психологічних, моральних) основ. Політологія і етнологія (вчення про нації) взагалі були відсутні. Соціологія і психологія по суті були занедбані. Україністика — комплексна дисципліна, що вивчає природу української нації, її стан, особливості, історичне призначення — трактувалася як "буржуазна диверсія". Не буде великою помилкою сказати, що система суспільних наук виконувала антинаукову й антиукраїнську функцію — виступала не лише проти самого поняття "українська національна ідея", трактуючи це поняття як "злісний прояв націоналізму", але й проти ідентифікації етносу як самодостатньої історико-етнічної "одиниці", стверджуючи помилкову теорію "згладжування" національних розходжень і формування "нової" людини-інтернаціоналіста (так званого "совка"). Про це говорити можна багато. Але, здається, зі сказаного вже бачимо основні орієнтири якісної перебудови потенціалу соціальних знань, а отже, і соціальних наук саме в контексті національної ідеї України. За останні 10 років, звичайно, багато зроблено в цій сфері — і в розумінні формування нових для нас галузей науки (політології, менеджменту, етнології, україністики тощо), і в розумінні їх кадрового забезпечення, і в плані переосмислення шляхів розвитку традиційних наук (скажімо, історії, правознавства), і в розумінні появи маси цікавих праць, що відповідають завданням нашого відродження. Загалом зросла і зміцнилася національна домінанта в системі суспільних наук, включаючи соціальну філософію та соціологію. Головне, що слід зазначити в розглянутому контексті, — це гостра необхідність трансформації методологічних і світоглядних засад науки в цілому і соціальних наук особливо. Метод діалектичного й історичного матеріалізму з його неприйняттям духовних основ життя етносу, войовничим атеїзмом, класовим розумінням історії як боротьби класів скоріше відсікає філософію і соціологію від української національної ідеї, ніж сприяє реалізації останньої. Особистість, родина, рід у своїх національних обрамленнях (зі своїми неповторними архетипами, психікою, предками, віруваннями, традиціями, історією, культурою) — ось першооснова нації, а не знаряддя праці, класи і прошарки між ними. Духовність, пов'язана в першу чергу з релігією, визначає підсвідомість, психіку, свідомість і, отже, історичні устремління народу. Але в умовах матеріалістичного світогляду цим категоріям, по суті, немає місця в системі соціальних наук, як немає місця поняттям "душа", "духовний склад", менталітет, "дух" нації. В усіх філософських енциклопедіях і довідниках радянської пори підкреслюється, що таких понять узагалі не існує в системі марксистсько-ленінської науки. Але, абстрагуючись від душі етносу (його духовного, емоційного, інтелектуального складу), не можна досить глибоко уявити собі національну ідею. Важливим завданням у плані реалізації національної ідеї України постає радикальне посилення національної домінанти в розвитку не тільки соціальних наук, але й наукового потенціалу країни в цілому. Наша наука усе ще не переборола до кінця імперської кризи, викликаної розпадом СРСР. Україна була другою за значенням і вагою (після центрального) регіоном СРСР. Тут нагромаджувався науково-технічний потенціал, що за структурою, значенням, масштабом відповідав потребам величезної країни, а не лише республіки України - складової частини Радянського Союзу. В нових умовах цей потенціал вимагає глибокої трансформації саме в контексті національної ідеї. До того ж, 60—65 % дослідницьких сил України було орієнтовано на досягнення військових цілей, що, звичайно, не працювало на національну ідею українського народу. Недостатньо переборюється і техноцентричний перекіс наукового потенціалу України, зумовлений завищеною часткою досліджень у галузі матеріалознавства, металургії, традиційного машинобудування і заниженою щодо досліджень живої матерії, людини, етносу, психології і т. п. Академічна (як і вузівська) наука багато в чому перейняла функції промисловості. Виходячи із доброчинних спонукань допомогти народному господарству, академічна (як і вузівська) наука надміру уваги приділяє вирішенню невластивих їй завдань, ігноруючи тим часом властиві їй творчі функції. Усе це, на жаль, не сприяє актуалізації уваги і зусиль суспільства, аби сповна реалізувати національну ідею України.
В.І. КУШЕРЕЦЬ
голова правління Товариства "Знання" України,
президент Університету Сучасних Знань

сторінки: 1