Надрукувати
Перегляди: 15716

Я підтримую зв"язки з багатьма донеччанами. Починаючи з колишніми членами футбольних команд гірничих технікумів, так званого, західного і східного і Донбасу (в кінці шестидесятих років минулого століття були такі футбольні турніри, де я брав участь). Тісні зв"язки залишаються і нині з освітянами, просвітянами, відомими вченими Донецької та Луганської областей. На цей час всі вони, з їхніх слів, зазнають величезних фізичних та моральних страждань.

 

Хочу з вами поділитися з враженнями недавньої донеччанки Юлії. Після 2014 року її сім"я: батько, мати, ЇЇ маленька донечка, бабуся та Юліна сестра змушені переселитися в інше донецьке місто. Але вона змогла найти роботу аж у Києві. До недавня працювала перукаркою на Троєщині. Трудилася практично по дві зміни, а по вихідних бралася за будь-яку роботу, щоб заробити на одну кімнатну квартиру в місті Ірпінь під Києвом.
А тут - вторгнення Росії з властивим їй ковровим бомбардуванням мирного населення і... Ірпіня не стало!? Одні бетонні руїни та...кров! Нічого з собою взяти, навіть, як у Пушкіна , -"старого корита"!
Вважаю, що її болі, відчай, сльози, ридання не можливо відчути та зрозуміти, а тим більше описати без її емоційного вибуху та прокляття в бік рашистів та путінського кубла!
Тому опублікую лише частину її раціонально-емоційної інформаційної енергії в прямій авторській мові: "Мені настільки тепер противно розмовляти російською мовою, хоч для мене вона була рідною до 24 лютого 2022 року! Тепер противно про це думати! Я, російськомовна з дитинства, зненавиділа тих росіян, які спотворили своїми діями всю російську культуру та літературу! Саме на них лежить гріх, що російська мова буде тепер МАТИ ПРИСМАК КРОВІ!

Голова правління Товариства «Знання» України, президент Університету сучасних знань,

член-кореспондент НАПН України,доктор філософських наук, професор В.І. Кушерець